21.07.2015 в 12:51
Пишет Сова Эррла:Интересное наблюдение. Сколько перерыла источников на тему мольфаров, особенно темных. Но информации с гулькин нос, придеться самой копать.
Однако речь сейчас не об этом, в большинстве материалов на украинском языке темные мольфары позиционируются как просто такие ребята, которые работают несколько иначе, любят прогибать под себя окружающую реальность, и при случае, могут и в глаз заехать , если нужно. Доброты в них маловато, сострадание тоже как то не присуствует. Но тем не менее они не выступают в роли вселенского гадозла. Даже мольфар Нечай, говорил, что темные мольфары нужны миру. Русскоязычные источники же гласят, что темные представители мольфарского искусства являются бесями, демонами и прочей нечистью, и враги церкви, и вообще выкосить их до седьмого колена, а если не выкосить, то обходить пятой дорогой.
Ниже я накопала инфу, об еще одной версии происхождения слова "мольфар".
Мольфари можуть бути як світлими (сонячними), так і темними (місячними).
Певні джерельні дані вказують на те, що слово "мольфар" споріднене зі словенським "molaver" - вуж, змія, полоз. У різних діалектах воно зустрічається в формах: malavar, malavr, molavr, molavar, mlavor і balavr. У словенському фольклорі це не просто плазун, а істота, подібна на василіск. Тут варто собі нагадати скільки повір'їв та ритуалів пов'язаних з плазунами і мольфарами існує на Гуцульщині. В такому випадку можна припустити, що ця назва поступово перейшла на людину, котра володіла зміями і застосовувала їх силу у магічній практиці. Звідси і латинське "molfare" та "maleficus", котрі, щоправда, тлумачаться як "відьмацтво, чинити зло, робити шкоду". Це можна пояснити наслідком боротьби середньовічної церкви з дохристиянськими звичаями та традиціями, коли назви свідомо перекручувались. Те саме стосується й змії як архаїчного тотеми індоєвропейських народів, на котру було нанесене найголовніше табу - в християнстві її перетворено на демонічну, злу істоту, втілення смерті, уособлення темряви і хаосу. В українській традиції, споконвіку вуж, саламандра, жаба і змія - священні плазуни, ще з часів далекої трипільської культури, пов'язувалися з Богами земної та небесної вологи, а тому дозволяли мольфарам керувати погодніми умовами, лікувати важкі недуги, повелівати градами і громами. Горяни вужа вважали домашнім покровителем, його пригощали молоком і заборонялося вбивати, що зафіксовано не тільки науковцями, а й зустрічається в українських казках, таких як «Вуж і дитина», «Справедливий уж» та ін.
Для подальшої розповіді важливо відзначити, що іноді в румунськомуфольклорі слово balaur або bălaur позначає не дракона, а людину, котра може перетворюватися на дракона і повелівати погодою.
Магічними та цілющини якостями була наділена і гадюча шкіра, так зване«линовище». Нею обкурювали зміїні укуси, в його відварі дівчата мили голову, аби краще росло волосся, проте казали, що робити це небезпечно, оскільки таке волосся може вночі задушити свою хазяйку. Воду, в якій мокло «линовище» давали випити тому, кому бажали зла («дання»).
Чарівною силою наділяли також гадючу голову, яку подекуди намагались зберігати вдома як оберіг.
На Гуцульщині із стародавнім культом змії пов’язане реальне і водночас містичне місце – Зміїне озеро . «За переказами, живе в ньому планета, цебто нечистий дух, що поневолив грішні душі померлих та тримає їх у цьому озері й наказує їм із льодяної криги град на зиму товкти на шкоду людям». Проте саме води цього озера згадують гуцули-газди на Святвечір, що дозволяє укладачам фундаментальної праці «Українська міфологія» висунути припущення, що води цього озера вважались містично-животворними, з часів, коли змій вважався охоронцем та добрим генієм людей.
кремо виділяли зміїного царя – змія Василіска, що його вшановували 4 червня, приносячи йому в жертву чорного півня, інакше вірили, що буде страшна посуха. «Цар змій відрізняється від простих гадюк великими розмірами і, крім того, має на голові золоті ріжки, що світяться. При зустрічі з ним треба покласти червоний пояс або хустину; побачивши червоний колір, він скидає свої золоті ріжки і хто зуміє їх схопити – той буде і здоровий, і щасливий, і багатий; багатий – тому, що йому відкриються під землею всі скарби»
Ось цитата з одного опису: «Млавари - великі ящери, які надзвичайно гарно співають. У них на голові червоний гребінець, а під шкірою - діамант. Однак Боже збережи, якщо вони дмухнуть на яку-небудь людину, вони вб'ють її на місці. Однак і людина може їх умертвити, якщо й випередить і першим на неї дмухне. Той, хто хоче отримати від них діамант, повинен залишити їх на шістнадцять днів на мурашнику, щоб мурахи з'їли їх м'ясо і залишився б чистий діамант. Показуються вони тільки один раз у році, притому в найбільшу спеку. Тоді вони загоряють від полудня до першої години на якій-небудь галявині, а потім зникають і цілий рік більше не з'являються.
ПЕРЕВОД
URL записиОднако речь сейчас не об этом, в большинстве материалов на украинском языке темные мольфары позиционируются как просто такие ребята, которые работают несколько иначе, любят прогибать под себя окружающую реальность, и при случае, могут и в глаз заехать , если нужно. Доброты в них маловато, сострадание тоже как то не присуствует. Но тем не менее они не выступают в роли вселенского гадозла. Даже мольфар Нечай, говорил, что темные мольфары нужны миру. Русскоязычные источники же гласят, что темные представители мольфарского искусства являются бесями, демонами и прочей нечистью, и враги церкви, и вообще выкосить их до седьмого колена, а если не выкосить, то обходить пятой дорогой.
Ниже я накопала инфу, об еще одной версии происхождения слова "мольфар".
Мольфари можуть бути як світлими (сонячними), так і темними (місячними).
Певні джерельні дані вказують на те, що слово "мольфар" споріднене зі словенським "molaver" - вуж, змія, полоз. У різних діалектах воно зустрічається в формах: malavar, malavr, molavr, molavar, mlavor і balavr. У словенському фольклорі це не просто плазун, а істота, подібна на василіск. Тут варто собі нагадати скільки повір'їв та ритуалів пов'язаних з плазунами і мольфарами існує на Гуцульщині. В такому випадку можна припустити, що ця назва поступово перейшла на людину, котра володіла зміями і застосовувала їх силу у магічній практиці. Звідси і латинське "molfare" та "maleficus", котрі, щоправда, тлумачаться як "відьмацтво, чинити зло, робити шкоду". Це можна пояснити наслідком боротьби середньовічної церкви з дохристиянськими звичаями та традиціями, коли назви свідомо перекручувались. Те саме стосується й змії як архаїчного тотеми індоєвропейських народів, на котру було нанесене найголовніше табу - в християнстві її перетворено на демонічну, злу істоту, втілення смерті, уособлення темряви і хаосу. В українській традиції, споконвіку вуж, саламандра, жаба і змія - священні плазуни, ще з часів далекої трипільської культури, пов'язувалися з Богами земної та небесної вологи, а тому дозволяли мольфарам керувати погодніми умовами, лікувати важкі недуги, повелівати градами і громами. Горяни вужа вважали домашнім покровителем, його пригощали молоком і заборонялося вбивати, що зафіксовано не тільки науковцями, а й зустрічається в українських казках, таких як «Вуж і дитина», «Справедливий уж» та ін.
Для подальшої розповіді важливо відзначити, що іноді в румунськомуфольклорі слово balaur або bălaur позначає не дракона, а людину, котра може перетворюватися на дракона і повелівати погодою.
Магічними та цілющини якостями була наділена і гадюча шкіра, так зване«линовище». Нею обкурювали зміїні укуси, в його відварі дівчата мили голову, аби краще росло волосся, проте казали, що робити це небезпечно, оскільки таке волосся може вночі задушити свою хазяйку. Воду, в якій мокло «линовище» давали випити тому, кому бажали зла («дання»).
Чарівною силою наділяли також гадючу голову, яку подекуди намагались зберігати вдома як оберіг.
На Гуцульщині із стародавнім культом змії пов’язане реальне і водночас містичне місце – Зміїне озеро . «За переказами, живе в ньому планета, цебто нечистий дух, що поневолив грішні душі померлих та тримає їх у цьому озері й наказує їм із льодяної криги град на зиму товкти на шкоду людям». Проте саме води цього озера згадують гуцули-газди на Святвечір, що дозволяє укладачам фундаментальної праці «Українська міфологія» висунути припущення, що води цього озера вважались містично-животворними, з часів, коли змій вважався охоронцем та добрим генієм людей.
кремо виділяли зміїного царя – змія Василіска, що його вшановували 4 червня, приносячи йому в жертву чорного півня, інакше вірили, що буде страшна посуха. «Цар змій відрізняється від простих гадюк великими розмірами і, крім того, має на голові золоті ріжки, що світяться. При зустрічі з ним треба покласти червоний пояс або хустину; побачивши червоний колір, він скидає свої золоті ріжки і хто зуміє їх схопити – той буде і здоровий, і щасливий, і багатий; багатий – тому, що йому відкриються під землею всі скарби»
Ось цитата з одного опису: «Млавари - великі ящери, які надзвичайно гарно співають. У них на голові червоний гребінець, а під шкірою - діамант. Однак Боже збережи, якщо вони дмухнуть на яку-небудь людину, вони вб'ють її на місці. Однак і людина може їх умертвити, якщо й випередить і першим на неї дмухне. Той, хто хоче отримати від них діамант, повинен залишити їх на шістнадцять днів на мурашнику, щоб мурахи з'їли їх м'ясо і залишився б чистий діамант. Показуються вони тільки один раз у році, притому в найбільшу спеку. Тоді вони загоряють від полудня до першої години на якій-небудь галявині, а потім зникають і цілий рік більше не з'являються.
ПЕРЕВОД